Може, це для когось виглядає сентиментально… Але сидячи вперше за рік (Господи, пройшов цілий рік!) в аеропорту і тут, уявіть собі, літають літаки, в тисячі кілометрів від дому, я усвідомлюю, що скучив за різноманіттям людських очей.
Я раніше дуже любив вдивлятися в очі. Особливо в аеропортах.
Бо вони різні і по них можна писати п?єси.
У більшості – як безтурботні (винятки також є), так і емоційні (на всі смаки). От, наприклад. поряд зі мною на посадці сидить польська родина і зі сміхом обговорює салат «Цезар». Щось їх в тому салаті розсмішило. Вони обговорюють помідори.
Він дивиться на неї, як на богиню. А вона закриває очі і сміється.
Я бачу життя.
Власну енергію я втратив давно, тому просто приймаю інформацію і аналізую. Скільки вже пройшло з тих пір? Місяці? Роки? Дуже це відчуваю, але поки що не знаю, як відновити.
За кордоном цей контраст відчувається значно гостріше.
Інколи здається – краще б не виїжджав.
Чому їх очі сміються? Чому вони настільки прості і безтурботні? Розумію – це перша захисна реакція.
Люди летять з Венеції, з Вашингтону, з Будви, з Афін. З місць, де я був і де не був.
Так, є люди з очима в задумі, але без фаталізму.
Втуплені в телефони, в книги, в новини, але спокііні.
З іскорками, зі світлом
З внутрішніми переконаннями і планами
З бісиками в очах.
Навіть та пара, яка свариться у мене за спиною в літаку, викликає відчуття здорової заздрості.
А у мене в телефоні – чергова тривога. І на фото в новинах – очі людей, залиті кров?ю. Досі стоять в пам?яті ті діти з мамою і татом.
Очі тієї прекрасної родини, яка щойно загинула у Львові…
І це те, що про дім, де ми – родина, з родинними болями, це – про свою зграю, куди треба обов?язково повертатися, бо в цьому – наше життя і наша доля…
Ми все одно переможемо. І у нас теж будуть щасливі очі. Хоча в той момент, думаю, ми будемо одночасно і плакати, і сміятися.
