Авторизация

 
  •  Новогодний Крещатик украсят 3 тысячами метров гирлянд 
  •  Список болезней, которые вызывает курение, расширен 
  •  Михеил Саакашвили намерен жить в «транзитной зоне какого-нибудь аэропорта» 
  •  Поддержка реформ в Украине со стороны ЕС за период с 2007 по 2015 годы имела ограниченное влияние 

Пустощі блаженного, або Просування Росії до міжнародної ізоляції

На радість господарів Кремля в результаті масованого наступу «інформаційно-пропагандистських військ» на уми росіян у їхніх настроях нарешті відбулися довгоочікувані переміни. Їх підтвердили березневі 2015 року результати соціологічного опитування «Левада-центру». Так, відповідаючи на питання «Яким історичним шляхом має йти Росія», 55% респондентів висловились за «особливий шлях», 19% вважають, що варто повернутися на курс, яким рухався Радянський Союз, і лише 17% віддали свої голоси за європейську цивілізаційну модель. При цьому 68% росіян впевнені, що живуть у «великій державі».

Водночас, досягнення чисельної переваги союзу адептів ідеї «особливого шляху» Росії з носіями комуністичних поглядів над своїми споконвічними опонентами – прихильниками євроатлантичної цивілізації не слід сприймати як прикру несподіванку. Бо, як відомо, пошук об’єднавчої національної ідеї та стовпового шляху розвитку Росії триває з давніх-давен і супроводжується запеклою ідейною та політичною боротьбою між слов’янофілами і західниками. Перші, наполягаючи на необхідності збереження самобутності Росії на основі православ’я, самодержавства, народності, вважають, що у Росії свій, особливий шлях, яким варто слідувати, запозичивши на Заході виключно передові технології. На противагу їм західники впевнені у тому, що Росія розвивається за тими ж історичними законами, що й країни Заходу, однак суттєво відстає від них. На їх думку, це історичне відставання необхідно ліквідувати шляхом сприйняття духовних цінностей і досягнень Заходу, зберігши при цьому національну самобутність. Найбільш характерно сутність спору між західниками і слов’янофілами проявляється у їхньому ставленні до історії Росії та особистості російського імператора Петра І. Якщо на думку західників, «прорубавши вікно в Європу», Петро І обновив країну, повернув її на західний прогресивний шлях розвитку, створив умови для органічного поєднання інтересів Росії та високорозвинених європейських держав. На відміну від них, слов’янофіли навпаки вважають, що Петро І приніс зло, збивши Росію з самобутнього і органічного шляху розвитку. Вони переконані, що аби не петровські реформи Росія досягла б більш досконалих форм історичного розвитку, ніж у Європі.   

Цікаво, що й К.Маркс шукав відповіді на питання, які в 30-40-х роках ХІХ століття поділили російських ліберальних мислителів на два ворогуючі табори. Як з’ясувалось уже в наші дні, його ставлення до минулого Росії та ролі Петра І було м’яко кажучи неоднозначним. Так, аналізуючи історію Росії в роботі «Секретна дипломатія ХVІІІ століття», яка за комуністичної доби в СРСР жодного разу не видавалась і вперше побачила світ російською мовою тільки 1990 року, К.Маркс стверджував, що Росія є не що інше, як народжена під Золотоординським гнітом Московія, яка не має нічого спільного з Древньою Руссю: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше, як перетворена Московія… Московія була вихована і виросла у жахливій та огидливій школі монгольського рабства. Вона посилилась тільки завдяки тому, що стала віртуозною у мистецтві рабства. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, який став паном. Як наслідок, Петро Перший поєднував політичне мистецтво монгольського раба з гордим прагненням монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав здійснити свій план завоювання світу». 

Революційні та військові потрясіння ХХ століття, майже 70-літнє панування в СРСР комуністичної ідеології, жорстока цензура та масові політичні репресії серед російських філософів, вчених-суспільствознавців понизили гостроту дискусії між західниками і слов’янофілами, однак не примирили прихильників цих поглядів. В умовах же ідейного вакууму, що виник внаслідок краху комуністичної ідеології в СРСР, падіння «залізної завіси» та відкриття кордонів, після чого Росія отримала більше можливостей переймати західні цінності, полеміка навколо «особливого шляху» її розвитку спалахнула з новою енергією. Соратники М.Горбачова, які намагалися модернізувати СРСР втіленням схожих на ідеали західників ідей перебудови, наштовхнулись на активний спротив ортодоксальних комуністів, котрі в союзі з прихильниками ЛДПР В.Жириновського та «лібералами-державниками» А.Чубайса, відстоювали «особливий шлях розвитку Росії». Незважаючи на різні ідейно-теоретичні платформи їх об’єднували імперські амбіції.  

Якісно нового рівня ця дискусія набула, коли  Президент РФ В.Путін та його близьке оточення перевели її у площину практичних дій. Особливо «переконливо» пролунали їхні аргументи шляхом застосування військової сили проти Грузії та України у відповідь на їх прагнення вийти з-під протекторату Росії і стати повноправними членами НАТО та Європейського Союзу. Оговтавшись від неочікуваної для Кремля жорсткої реакції ООН, Євросоюзу, НАТО та інших авторитетних міжнародних інституцій на військову агресію проти України, російська державна пропагандистська машина запрацювала на повну потужність. Тези про «підступність Заходу», «наступ НАТО на російські кордони», «кривавих бандерівців», «київську хунту» тощо почали послідовно впроваджуватись в масову свідомість. Створюючи віртуальну реальність, російське керівництво намагається у такий спосіб виправдатись перед співвітчизниками за введення Заходом обмежувальних санкцій, які фактично призвели до міжнародної ізоляції Росії та збільшили дистанцію й так очевидного відставання її від цивілізованого світу.

Логічно, що у перших рядах борців за справу Президента В.Путіна виступають депутати Державної Думи РФ від підконтрольної йому партії «Єдина Росія». Утім навіть у цій монолітно покірній масі є індивідууми, які своїми ініціативами ставлять під сумнів здатність політичної еліти Росії об’єктивно сприймати реальність та адекватно реагувати на сучасні виклики і загрози. Типовим представником цієї когорти є виходець з Ленінграду, випускник одного з радянських військових училищ, депутат Державної Думи чотирьох скликань, член політради «Єдиної Росії» Є.Федоров. Це той політик, який 2014 року привернув до себе увагу резонансними заявами про те, що слова й музику пісень популярного у перебудовні роки рок-музиканта В.Цоя писали в ЦРУ США. Саме він одним з перших почав озвучувати на російських телеканалах мантри про Революцію Гідності як «американський проект», залякувати експансією США на російські кордони, звинувачувати «київську хунту» у спробах реабілітації фашизму тощо. Для спасіння Росії від впливу Майдану Є.Федоров закликав розпочати боротьбу із «злочинцями і брехунами в російських ЗМІ», «потужною п’ятою колоною ЗМІ», до якої зачислив РБК, «Сноб», «Эхо Москвы», телеканал «Дождь», «Slon», «Nevsru.com», а також звинуватив музиканта Андрія Макаревича у співробітництві з фашистами.

Судячи з войовничої риторики, Є.Федоров поділяє впевненість представників військово-промислового Росії, які переконують Президента В.Путіна в тому, що найбільш достойною відповіддю Росії на запроваджені США і Євросоюзом санкції мають стати ще більш агресивні наступальні дії. При цьому об’єктивні показники реального соціально-економічного стану Росії та розміри нанесених ними збитків власному народу до уваги не беруться.

Наприклад, в грудні 2014 року Є.Федоров разом з однопартійцем А.Романовим і депутатом від ЛДПР С.Касатоновим подали на розгляд Державної Думи РФ проект Федерального Закону Російської Федерації «Про введення заходів із захисту економіки Російської Федерації та обмеження діяльності юридичних осіб і громадян країн агресорів на території Російської Федерації». Закон пройшов всі етапи погодження і попри негативний висновок Уряду РФ поставлений на розгляд Державною Думою РФ у першому читанні. Його головною новацією експерти відзначають намагання дати нове відмінне від загальноприйнятого терміну «держави-агресора». Нею в «особливому» російському варіанті  автори пропонують вважати «іноземну державу (об’єднання держав), які вживають заходи обмеження (санкції) стосовно Російської Федерації, громадян Росії і російських юридичних осіб». Це формулювання явно суперечить загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, підтвердженим Резолюцією 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, відповідно до якої агресією визнається «застосування збройної сили держави проти суверенітету, територіальної недоторканості чи політичної незалежності іншої держави, чи будь-яким іншим способом, не сумісним з Уставом ООН». Тобто, запровадження політичних чи економічних санкцій, навіть найсуворіших, не може вважатися підставою для визнання країни «державою-агресором», обов’язковою ознакою має бути факт застосування зброї. Немає жодних сумнівів, що автори законопроекту, працюючи над його текстом, знайомилися із загальноприйнятим визначенням терміну. Вони добре розуміють, чому Президент РФ В.Путін до результатів псевдореферендуму в Криму, оглядаючись на міжнародне право, мусив брехати й не визнавати участі російських військових в анексії української території. З цих же причин він категорично заперечує їхню присутність на Донбасі. Бо у разі визнання застосування військової сили, дії Росії чітко підпадали б під визначення «держави-агресора» з усіма політичними і міжнародно-правовими наслідками. Однак Є.Федоров з колегами прагнуть скористатися шансом додатковий раз прорекламувати себе палкими патріотами Росії, спробувавши хоча б на національному рівні законодавчо закріпити статус Росії як держави, яка «невинно» постраждала від НАТО. Заодно ще й «збагатити» правничу термінологію таким, м’яко кажучи сумнівним, синонімом терміну «держава», як «об’єднання іноземних держав». 

Утім не слід вважати Є.Федорова невігласом і зводити мотиви розробки згаданого законопроекту до  некомпетентності автора. Він є кандидатом економічних наук, має чималий досвід законотворчої діяльності, очолює Комітет з економічної політики і підприємництва Державної Думи РФ. Справжні причини розробки цього законопроекту криються зовсім в іншому і вони лише частково пов’язані з хворобливою формою українофобії автора. Виявляється, що за антиєвроатлантизмом Є.Федорова криється цілком прагматичне лобіювання інтересів російського бізнесу. Так, за даними Міністерства фінансів РФ виявляється, що 70% російського ринку консалтингових і аудиторських послуг, обсяги якого 2013 року склали 90 мільярдів рублів, належить іноземним компаніям, насамперед тим, що входять до групи «Великої четвірки» («PricewaterhouseCoopers», «KPMG», «Ernst & Young», «Deloitte & Touche»). Частка їх прибутків від проведення аудиту в 2013 році зросла на 22,4%, в той час як в 46 крупних російських аудиторських організацій лише на 4,5%. Оскільки «доступ іноземних аудиторських компаній до більшості стратегічних підприємств РФ загрожує стратегічним інтересам Російської Федерації», за логікою Є.Федорова, усіх іноземців потрібно терміново витурити з російського ринку консультативних послуг адміністративним шляхом під «святим» для Росії приводом «забезпечення державної безпеки РФ». 

На думку Є.Федорова, «реалізація проекту цього закону не вимагатиме додаткових витрат з державного бюджету Росії». З формальної точки зору можливо й так. Однак можна лише здогадуватись, якою буде реакція на голосування у Державній Думі РФ по цьому законопроекту іноземних бізнесменів, зацікавлених у відновленні сприятливого інвестиційного клімату в Росії. Однозначно, що вони не будуть у захваті від заборони на співробітництво із авторитетними аудиторськими компаніями, до яких належить група «Великої четвірки». Утім Є.Федорова це мало хвилює, як і не бентежить визнання Прем’єр-міністром РФ Д.Медведєвим того, що: «Втрати від введених обмежень значні. За оцінками низки експертів, Росії були нанесені збитки загальним обсягом близько 25 мільярдів євро, це 1,5% ВВП, а в 2015 році вони можуть збільшитись у декілька разів». Такі самовіддані Президенту РФ «солдати партії» як Є.Федоров будуть тупо й рішуче підтримувати В.Путіна, готового «йти до кінця» у відстоюванні російських інтересів.  

Серед російських політиків Є.Федоров має стійку репутацію класичного «яструба», котрий закликає до непримиренної «боротьби за визволення Росії з-під колоніальної залежності від США, яка виникла в результаті поразки СРСР у холодній війні». Виявляється, що багаторічне депутатство у Державній Думі РФ і членство у пропрезидентській партії «Єдина Росія» він успішно поєднує з виконанням обов’язків «Керівника Центрального Штабу» такого собі «Національно-Визвольного руху». Ця громадська організація метою своєї діяльності визначила «відновлення суверенітету, втраченого 1991 року» внаслідок «поразки СРСР у 40-річній війні з США». Є.Федоров переконаний, що одним із головних завдань на цьому шляху має стати «виключення з норм Конституції Російської Федерації заборони на державну ідеологію, а також усунення з правового поля Російської Федерації так званих «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». Досягти цієї мети Є.Федоров планує шляхом проведення загальнодержавного референдуму і на підтримку відповідного законопроекту вже зібрав підписи низки депутатів Державної Думи РФ від ЛДПР та КПРФ. 

Можна б сприймати ці ініціативи як пустощі блаженного, сподіваючись на здоровий глузд російського керівництва, яке має усвідомлювати негативні наслідки домінування ідеології «Русского мира» у багатонаціональній та багатоконфесійній Росії. Природно було б поглузувати з російських законодавців, які у разі заперечення пріоритету міжнародного права будуть змушені відмовитись також від теоретичних надбань романо-германської (континентальної) чи англосаксонської (острівної) систем права й розпочати законотворчу діяльність, спираючись на такі першоджерела, як Новгородська судна грамота, Псковська судна грамота, Московський судебник 1497,  Судебник Івана Грозного 1550 років тощо. 

Але очевидне в сучасній Росії все більше нагадує неймовірне. До виключення з Конституції РФ принципу пріоритету міжнародного права над національним вже двічі, останній раз 27 квітня 2015 року, публічно заклика Голова Слідчого комітету РФ О.Бастрикін. А це вже не пуста політична тріскотня, а офіційна заява політичного «важковаговика». Тим більше, що подейкують про його особливо близькі стосунки з В.Путіним, які склалися ще у часи навчання в одній студентській групі на юридичному факультеті Ленінградського державного університету, у якій О.Бастрикін був старостою.  

Ймовірно це означає, що В.Путін та його найближче оточення в Кремлі серйозно занепокоєні власною безпекою і шукають прийнятні для себе варіанти її гарантування. Немає жодних сумнівів, що як тільки ця небезпека стане реальною, «путінська більшість» у Федеральних Зборах Росії, яка все більше нагадує зібрання агресивних чорносотенців імперської пори, наввипередки віддасть свої голоси за внесення відповідних змін до Конституції РФ. Скасувавши принцип верховенства рішень міжнародних судів над рішеннями судів Російської Федерації, попри членство у багатьох авторитетних міжнародних організацій, Росія зніме із себе зобов’язання щодо їх виконання. Для України це означатиме, що й без того сумнівна перспектива притягнення Росії чи представників її вищого політичного керівництва до відповідальності за рішеннями Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду чи Європейського суду з прав людини за анексію Криму, військову агресію проти України, злочини проти людства і людяності, а також вчинення військових злочинів на Донбасі, стане ще більш недосяжною.

Водночас, внесення вказаних змін до Конституції РФ остаточно і безповоротно закріпить за Росією статус країни-ізгоя, відкриє шлях до її виключення з авторитетних міжнародних організацій, за аналогією з вигнанням СРСР із Ліги націй 1939 року за розв’язання війни проти Фінляндії. 

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ:
Оставить комментарий
Видео дня
Новости
  • Последние
  • Читаемое
  • Комментируют
Календарь публикаций
«    Декабрь 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031